ЖЖ дуже корисна річ, оскільки виконує роль власного щоденника - можна провести певну ревізію спогадів і об’єднати в міні-мемуари (внизу есть русская версия для русскоязычных френдов).
Три роки тому я був відчайдушним і запеклим українським націонал-патріотом в рожевих окулярах. Світ ділився на москалів-українофобів і українських націоналістів – дуже хороших хлопців. Напевно, цієї події б ніколи не було у разі виникнення проблем на попередньому етапі. Але... У 2005 році за моєї ініціативи у стінах Мурманського держпед універу відбувся семінар (тривав 5 тижнів) «Україна-Росія: історичні аспекти взаємовідносин двох країн», коли я притарабанив червоно-чорний прапор, демонструвався власно зроблений ролік УПА, портрет Шухевича (коротше, ціла виставка). Потім був «помаранчевий семінар» і ще багато цікавого.
Я до того набрався сміливості (або дурості), що вирішив «гучно» відсвяткувати в Мурманську Покрову, що наближалася. Я здер з сайту «Покрова» наліпку, трохи її переробив і вирішив з одним товаришем розклеїти по місту: запрошення на семінар про УПА. Тоді в мене була література і певні початкові знання. Планувалося запросити громадські організації, студентів з мого істфаку та решту знайомих. Перед цим я провів непогану пропагандистську роботу і ніби збиралося біля 15-20 чоловік. Домовився із молодіжним «Яблуком» про приміщення.
У понеділок (а семінар планувався на суботу) я з товаришем пішов розклеювати містом листівки про УПА + російськомовний випуск газети «Терен» такої горезвісної організації як МНК. В тому числі розповідалося про батьку Бандеру та діяльність ОУН та УПА. Щоб насолити комуністам, обрав спеціально ті місця, де вони розвішували свої газетьонкі про Сталіна і пабєду. Це був вечір понеділка. У вівторок мене не було в виші і в середу я так само не збирався приходити. Але подзвонили з деканату і попросили прийти.
Я заходжу і бачу як сидить завкафедрою всесвітньої історії, заступник зав кафедри вітчизняної історії, декан, заступник декана з виховної роботи і час від часу заходили інші викладачі. Якщо коротко, то мені пояснили, що певні структури (якщо захочуть, а вони захочуть) можуть це трактувати як заклик до зміни держраду (намальований вояка), поширення екстремізму, фашизму і т.д. Як я потім зрозумів, усі ці спроби довести і пояснити, що я маю «історичний, документальний матеріал» були марнотратством. Потім мені сказали написати пояснювальну записку. Я це зробив. Мене питали кого я запросив, що очікується і порадили не проводити заходу. Спочатку думав погратися у впертого повстанця, але вирішив, що це буде доцільним.
Я ще собі не міг уявити в яке болото вліз. Не встиг вийти із універу, як подзвонили з уряду Мурманської області: «Посетил кабинет с номером 111, фамилию мужика не помню, если не ошибаюсь то Герасименко».Там мені коротко пояснили, що я займаюся х**ней. Вони були перелякані, бо навесні намічалися вибори у обласну думу. Якщо б інфа потрапила до ЗМІ (на той час комуністи вже всім розповіли, що біля пам’ятника Кирилу і Мефодію проведуть акцію протесту проти «бандерізації»), то був скандал. А цього губернатору не потрібно. Наскільки можна їм вірити, резонанс був – ветеранські організації розлютилися і теж обіцяли якусь скаргу написати куди треба.
А на десерт в мене ще було рандеву з представниками одної установи, абревіатуру якої ми не називаємо.
Коли минуло декілька днів, однокурсниця розповіла дуже цікаву історію. В деканат викликали деяких студентів і ставили їм питання руба: «Что вы знаете о террористической деятельности Малухи?» Викликали тих, хто мав намір поступати до аспірантури. Наскільки відомо, один з них все-таки написав на мене маляву, яка мала з’явитися у гіпотетичній кримінальній справі.
У намічений день поліцаї разом із керівництвом жовтневого округу прийшли все-таки перевірити, чи буде семінар:
Час назад в штабе раздался звонок. Открываю дверь. За дверью стоит Кочнева Л.Б. из администрации округа и мент со страшной страшно знакомой физиономией.
-Здрасте, говорю.
-Здраствуйте. У вас сегодня на семинар собирается украинская повстанческая армия?
И показывают какую-то листовку с изображением человека с ружьём, пулемётом и нашим адресом.
-Нет, - говорю, - не собирается.
-Правда?
-Правда.
Они пытаются заглянуть через плечо, и всё-таки найти армию.
Не нашли.
-Ну, до свиданья...
-Всего хорошего.
Через пять минут выхожу на улицу покурить. Напротив стоят трое молодых людей, курят. Я курю, смотрю на них. Они на меня. Докурил, ушёл.
Ребята мерзли ещё минут сорок. Наверно ждали армию...
Скажу чесно: я тоді перелякався, але в голові була впевненість – повторив це вдруге у разі можливості (зараз думаю інакше).
В той час я почав звертатися до «справжніх» націоналістів з СУМу, МНК з допомогою. Звісно, я – людина скромна, тому не міг в лоба казати про можливість перевестися вчитися, отримати притулок, якусь матеріальну допомогу в разі чогось. Просто запитав: якось можете допомогти? На що отримав феноменальну відповідь: ну, ми не знаємо ваших законів, плюс політичний режим дійсно створює умови для тиску… Єдина допомога, що надійшла від МНК – це згадування у своїх агітматеріалах про те, що «дочірня структура МНК веде боротьбу з рос. імперіалізмом (дійсно, треба якось відпрацьовувати гроші з діяспори)».
Мене батьки застерігали і сварили за ці «провокації». На що я їм відповідав, мовляв, не шарять і взагалі за мене горою встануть націоналісти України, бо в нас мега-солідарність. На жаль, тоді я ще не зав: яке болото той СУМ, МНК, КУН… Я тоді не знав, що націоналізм по-мнківські – це побігати зі квазі-фірмою на стадіон і покричати «Москалів на ножі».
Вже потім, після свого переїзду, я зрозумів, що наша громада та інші російські українці – гарматне м’ясо, яке потрібно для звітування про свою діяльність та фандрайзнгу з грантодавців. А можлива трагедія стала б не більше ніж інформаційний привід для оновлення розділу «новини» певних сайтів.
Я чомусь сліпо вірив, що нашу діяльність оцінять по достоїнству в Україні і українському патріоту все буде сприяти «во благо». Тепер я зрозумів, що найбільші патріоти та націоналісти – це не ті, хто бігає з прапорами і вдягає вишиванку або футболку з Бандерою. А той, хто трудиться на своєї ниві, гарно виконує роботу, по можливості допомагає ближньому і навіть не знає таких слів як «патріотизм» та «націоналізм». Тут влучно сказані слова Семюела Джонсона: «Патриотизм – последнее прибежище негодяя». Той хто більше кричить про патріотизм є набійльшим негідником.
P.S. Після свого від’їзду я дав наказ братові далі займатися Спілкою української молоді Мурмана. Після ознайомлення з ситуацією я йому дав зовсім протилежну вказівку: «Тут ми нікому не потрібні, тут не Ізраїль. Щоб не псувати собі навчання в універі та можливість побудувати кар’єру забий ти на всю цю «українську діяльність». Вона до добра не доведе». Врешті-решт СУММ благополучно перестав існувати, від колишній діяльності лишилися спомини, а покидьки продовжують керувати країною.
http://jesfor.livejournal.com/420857.html
15 жовтня 1959 року в під'їзді будинку на вулиці Крайтмайр, 7 (Kreittmayrstraße), в Мюнхені в 13:05 знайшли ще живого залитого кров'ю Степана Бандеру. Медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Богдан Сташинський зі спеціального пістолета вистрілив в обличчя Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію. Два роки пізніше, 17 листопада 1961 р., німецькі судові органи проголосили, що вбивцею Степана Бандери є Богдан Сташинський з наказу Шелепіна і Хрущова.
![[info]](https://lh3.googleusercontent.com/blogger_img_proxy/AEn0k_uBh851xDrRqKbz8wBxVXiXFFYoAOJyte0Z9B8ypC_BDMjzmZS6bs4PyPqo4zC21FZhchGXNtkHQyJOqtcL19h8DHvapq4ooRHKTcDsKhkXAg=s0-d){kind=small}
Перед церемонией закрытия был полностью заполнен зал. Почему-то народ туд не пускали, держа двери закрытими. Началась классическая давка с руганью и бурными эмоциями (я засомневался, что весь люд действительно был христианским): "Мужчины, будьте мужчинами - не давите женщин".
